Кілька років поспіль головною небезпекою для бізнесу «Газпрому» називався американський газ із нетрадиційних родовищ сланцевих порід, в той час як конкуренція з боку арабського, іранського та каспійського енергоносія вочевидь недооцінювалася
Парламент ЄС 17 квітня ухвалив резолюцію про небажаність будівництва на російсько-європейському газопроводі «Південний потік» — своє рішення законодавці обґрунтували необхідністю виконання вимог прийнятого в попередні роки Третього енергопакету, який передбачає демонополізацію ринку природного газу та розширення джерел його імпорту. Першою на ухвалення резолюції про заборону «Південного потоку» відреагувала Болгарія, яка більше всіх європейських держав постраждала від україно-російської газової війни 2009 року. Влада країни демонстративно розібрала перший стик газопроводу, який було урочисто зварено восени 2013 року в обстановці повного взаєморозуміння та наївної надії, що двосторонні російсько-болгарські договори означатимуть для Софії більше, ніж зобов’язання виконувати європейське законодавство.
Замість «Південного потоку»
Фотографії зруйнованого стику «Південного потоку» облетіли всі європейські мас- медіа. Вони змогли стати новим символом до цього дуже млявої реакції ЄС на російську агресію проти України. Але при цьому не можна сказати, що жест Софії став несподіваним. У 2010 році уряд Болгарії погодився брати участь у газопровідному проекті тільки завдяки тому, що тодішньому болгарському керівництву вдалося вичавити з Москви дуже оригінальний «бонус». Ним стала гарантія того, що колись великі та надто амбітні російсько-болгарські плани розширення потужностей атомної енергетики Болгарії будуть згорнуті на умовах, які вигідні виключно Софії. Борги Болгарії за цими планами становили $750 млн. У 2010–2013 рр. вони були списані й оригінально переоформлені — у вигляді закріплення ексклюзивних прав російського «Газпрому» на частку болгарської держкомпанії ЕАD в трубопровідному проекті «Південний потік».
Така екзотична форма викупу болгарських боргів ніяк не змогла прискорити реалізацію трубопровідного проекту, зате призвела до повної здачі російських позицій у болгарському атомному секторі. На початку 2014 року замість російських державних компаній за розширення єдиної в Болгарії АЕС взялася американська корпорація Westinghouse. Вона почала проникнення в Східну Європу з України, пишуть Коментарі. На ринку нашої країни з 2001 року корпорація змогла провести адаптацію американського ядерного палива до реакторів радянського та російського виробництва, що все ще працюють. До 2014 року Москві вдавалося успішно тиснути на українську владу, яка в підсумку влітку 2012 року опустилася до рівня спроб позбавити Westinghouse права продавати своє паливо на вітчизняному ринку. Причиною було названо «виявлення дефектів», підтвердити наявність яких до 2014 року так і не вдалося. Тож у завантаженого замовленнями Westinghouse дочірнього заводу ядерного палива в Швеції з’явилася не тільки перспектива відновлення постачань до України, а й більше — можливість розширення постачань американського палива на болгарський ринок.
Навіщо Кремль зважився на такі завідомо провальні поступки в Болгарії? Відповідь на це питання більшість спеціалізованої преси, що працює в газовій промисловості ЄС, знаходить в обширних планах регіональної газової приватизації. Вони буквально захлеснули цей регіон Європи в 2012–2013 роки. Реалізація почалася з ураженої борговою кризою Греції — країна була змушена виставити на продаж держкомпанії DEPA і DESFA. Потім Туреччина — вона в 2012 році офіційно заявила про плани приватизації нафтогазовидобувної державної компанії ТРАО. Потім Болгарія прийняла рішення приватизувати державний холдинг ЕАD. Залучення газових ринків усіх цих країн до нового російсько-європейського газопровідному проекту «Південний потік», на переконання стратегів «Газпрому», мало стати інструментом отримання привілейованих позицій у цій хвилі приватизації.
Після рішення Європарламенту, який визначив «Південний потік» як небажаний для європейських держав проект, не справдилися надії на такий інструмент участі російського капіталу в газовій приватизації, що охопила Південно-Схід Європи. Як показала проведена в 2013 році перша невдала спроба роздержавлення грецької DEPA, в якості головних конкурентів «Газпрому» на цьому напрямку є компанії – експортери палива з Азербайджану та Катару, а також трейдери газу з Туреччини.
А Катар попереджав
Цього року закінчується введений еміратом Катар на 2005–2014 роки мораторій на залучення інвестицій в освоєння найбільшого в світі освоєного морського нафтогазового родовища NorthField — його розвідані запаси становлять 25,4 трлн. кубів природного газу, і 7 млрд. тонн нафти і конденсату. До оголошення мораторію, з усіх 12-ти блоків родовища в активному освоєнні перебували всього чотири. Вони приносили Катару по 280 млрд. куб. м. газу на рік. Експлуатація родовища дозволила катарській державній компанії «Катаргаз» ще наприкінці минулого століття впевнено закріпитися в статусі найбільшого в світі експортера зрідженого природного газу (LNG).
Головна офіційна причина того, чому саме на 2014 рік Катар намітив розконсервацію вільних запасів NorthField, лежить у площині врегулювання пайових прав із Іраном. Розуміючи, що рано чи пізно все одно доведеться з Іраном жити мирно та ділитися доходами від родовища, Катар в 2005–2013 роках зробив ставку на розвиток транспортної і судноплавної інфраструктури експорту LNG. Роблячи це, Доха розраховує на перекуп іранських ресурсів, а також на те, що США зуміють обмежити вплив РФ на Іран, тож іранський газ зможе без санкцій проникати на ринок ЄС. У ході цієї стратегії рахунок інвестицій Катару в розвиток танкерного суднобудування в Південній Кореї, Франції, Фінляндії та Нідерландах пішов на десятки мільярдів доларів.
Крім дорожнечі на світовому ринку фрахту танкерів, домінування на якому аж до приходу на ринок арабів належало судновласникам Греції, бар’єри на шляху експортної експансії Катару не обмежувалися інфраструктурними та судноплавними проблемами. Справа в тому, що вивозити тільки у формі СПГ ресурси NorthField не дуже вигідно. Для повноцінної прибутковості має бути ще й прямий трубопровідний експорт до ЄС через Ірак, Саудівську Аравію, Сирію та далі до Туреччини. Перспектива початку нового для Катару трубопровідного маршруту експорту газу виникла виключно в галузі політики (після того, як США в 2000-их вдалося вивести Ірак з переліку країн-ізгоїв).
Успіх міжнародної місії в Іраку не зміг охолодити релігійне громадянське протистояння, але країні вдалося стати вільною для рясних інвестицій з боку корпорацій ЄС і США. В результаті іракський видобуток в 2013 році обчислювався сотнями тонн мільярдів кубометрів газу та сотнями мільйонів тонн нафти.
Здавалось би, для Катару, який експортує левову частку свого газу в КНР, Японію та Південну Корею, відродження експорту Багдадом мало б скласти конкуренцію. Але цього не сталося. Справа в тому, що Ірак має всього два великих порти в Перській затоці, та ці потужності низькі до критичного рівня. У довгостроковій перспективі надати допомогу іракським експортерам у роботі на ринок Китаю і Японії вирішив Катар — з 2012 року, компанії країни взялися викуповувати частину трубопровідних ресурсів інвесторів іракського газовидобутку на кордоні з Туреччиною, а натомість, по уступці, віддавати іракцям ресурси катарського LNG у портах затоки.
Катар і без цієї турецько-іракської схеми займає до 25% ринку природного газу в державах ЄС, і вважається головним конкурентом російського «Газпрому» на цьому найдинамічнішому у світі європейському газовому ринку. Витісненню «Газпрому» Катару в 2005–2013 роки заважав місцевий конкурент — Єгипет. До початку війни в Сирії вони побудували газопровід Аrab Gas Pilpelenes, і сподівалися, що в 2013–2017 роках експорт єгипетського газу в Туреччину та ЄС складе 15 млрд. куб. м і потім виросте до 60 млрд. куб. м на рік. Але незавершена революція в Каїрі та прихильність Москви до режиму Асада в Сирії сумарно грають на руку експортерам Катару — навіть якщо Асад із його любов’ю до хімічної зброї повторить долю Хусейна, сирійський транзитний коридор навряд чи швидко відновиться, і ще довго буде закритий.
У підсумку, Іран і Катар, почавши з цього року розморожувати своє партнерство та запаси родовища NorthField, вже не зустрінуть на шляху до Туреччини та ЄС майже ніякої конкурентної протидії. Головне в цій справі — постійно підігрівати нездорову тягу Кремля до геніальних шляхів російської зовнішньої політики та підтримки Дамаска. Адже виключно завдяки зовнішній підтримці з Москви і Тегерана, Башар Асад примудрився винищити сотні тисяч населення власної країни, і навіть не думає на цьому зупинятися. При цьому на похвалу або комісійні винагороди від експортерів газу з Перської затоки, які виграють від війни, диктатору Сирії навряд чи варто розраховувати: як кажуть у таких випадках, «геній — це доля».
Революція стала світовою
З урахуванням чіткої відмови ЄС від нового газопроводу з Росії, що відбулася навесні цього року, запланована Катаром ще в 2005 р. розконсервація газових резервів має пряме відношення до Києва. «Газпром», всупереч цілій низці україно-російських газових криз, досить самовпевнено вважав другий за обсягом в Європі вітчизняний газовий ринок ексклюзивною вотчиною «Газпромекспорту» і його місцевих комісіонерів. Перебуваючи у відвертих ілюзіях, головним своїм опонентом в Україні російські експортери вважали плани поширення на Схід Європи технічного досвіду американської «сланцевої революції».
Ця технологія з 2012 року принесла США перше місце в світі з видобутку газу, і дозволила країні скоротити залежність від імпорту, даючи хороший приклад для наслідування всім східноєвропейським державам. У більш короткій перспективі, в якості своїх головних опонентів «Газпром» бачив проекти будівництва портових СПГ- терміналів у Польщі, Україні, Туреччині, Греції та Хорватії.
За задумом московських газових стратегів, саме через них арабський, і в перспективі американський газ повинен був збільшити свою частку на європейських ринках. У кількісному вимірі, це не представляло особливої загрози російському експорту. Але слідом за сланцевою революцією в США нову та чергову істотну загрозу почала формувати перспектива нарощування трубопровідного експорту в ЄС ресурсів із Іраку, Ірану та Катару. Цю загрозу російська влада явно проспала. І їй не залишається вже нічого іншого, окрім як заретушувати свої газові провали вервечкою конфліктів із сусідніми країнами.
Хто кому господар
Основні акціонери будівництва газопроводу «Південний потік»: морський ділянок — South Stream Transport, акціонери «Газпрому» з 50%, «Eni» з 20%, EDF Groupіз 15% та Wintershall із 15%. Інвестори сухопутної ділянки в Австрії — South Stream Austria Gmbh, акціонери «Газпрому» з 50% і OMV з 50%; в Болгарії — South Stream Bulgaria, акціонери «Газпрому» з 50% і державний енергетичний холдинг ЕАD з 50%, в Угорщині — South Stream Hungary, акціонери «Газпрому» з 50% і Magyar Villamos Muvekt. МВМ з 50%, в Греції — South Stream Greece S.A., акціонери «Газпрому» з 50% і DESFA з 50%, в Сербії — South Stream Serbia AG, акціонери «Газпрому» з 51% і Serbijagas з 49%, Словенія — South Stream Slovenia LLC., акціонери «Газпрому» 50% і Plinovodi d.o.o. 50%, Хорватія — спільну компанію «Газпрому» та Plinacro d.o.o.створити так і не вдалося, не зважаючи на те, що Кремль все ще обіцяє акціонерам «Південного потоку» вже до осені 2015-го запустити його по всій протяжності.
На Хорватію припадає кінцева ділянка газопроводу. Далі він з’єднається з ГТС Італії та Австрії. До 2013 року Хорватія не була імпортером природного газу з РФ. Вона задовольняла свій попит за рахунок закупівлі арабських ресурсів із родовищ італійської корпорації ENI в Лівії, Тунісі та Алжирі. Імпорт російського газу до Хорватії по існуючим газопроводам через Україну, Угорщину та Сербію передбачалося розпочати з 2014 року, тобто за рік до запланованої раніше дати запуску «Південного потоку».
