Ми спостерігаємо заключний етап існування китайського комунізму?

Говорити про тренди світового розвитку, не беручи до уваги ситуацію в Китаї — безглуздо. А КНР якраз видала порцію приводів для тривог

НА ПЕРШИЙ-ДРУГИЙ РОЗРАХУЙСЯ

Інтерес до всього, що відбувається в Китаї і з Китаєм, так само, як і впевненість у тому, що ці події задаватимуть тон глобальним процесам, викликаний першою чергою тим, що вагу китайської економіки в світі у 2015 році можна описати формулою: «ще не перша, але вже й не друга».

Чому «ще не перша»? З одного боку, як підрахували в МВФ, ВВП КНР за паритетом купівельної спроможності перевищив ВВП США вже в грудні 2014 року ($17,6 трлн. порівняно з $17,4 трлн.). Але розрахунок за ПКС — не «остаточний вирок», оскільки залишає певний зазор для маніпуляцій і похибок. Крім того, ВВП на душу населення в Китаї все-таки становить лише чверть від відповідного американського показника. До цього всього світовою валютою залишається все ж долар.

Чому «вже не друга»? Темпи зростання китайського ВВП не були негативною величиною з 1976 року і занадто довго взагалі виражалися двозначними числами, але ще важливіше те, що в «фатальні» для економіки першого світу роки (2008-й і 2009-й) становили 9,63% і 9,21% відповідно. Китай став свого роду надією на подолання глобальних криз, останнім і стійким рубежем оборони. Мовляв, щоб не сталося, потенціал КНР витягне тих, хто падає, підстьобне тих, які загальмували, і додасть прискорення тим, котрі розви­ваються.

Але вже в 2013 році (зростання ВВП Китаю — 7,67%, перед тим — 7,65%) цей оптимістичний підхід почав викликати сумніви, а коли надійшли статдані за 2014-й (сталося це в кінці січня поточного року), економістам волею-неволею довелося обговорювати вже інший тренд: «китайське паливо» для «загальносвітового економічного двигуна» закінчується. Адже 7,4% — це не просто нижче, ніж раніше, це — 24-річний мінімум. Є привід замислитися?

А прогноз на нинішній рік і того менше — 7%. Це Україні (як і США, Японії, ФРН) про такі цифри залишається лише мріяти. Правляча в Китаї компартія ще в 2010-му офіційно заявила, що щорічне зростання ВВП, необхідне для збереження робочих місць і стабільності в країні, оцінюється мінімум у 8%.

БІДА НЕ ПРИХОДИТЬ ОДНА

Приспіли й інші статистичні дані. 20 січня цього року китайський уряд оновив демографічні показники — кількість працездатного населення країни продовжує знижуватися. За минулий рік китайців стало більше на 7,1 млн., а кількість тих, «кому за 60», збільшилася на 10 млн., що становить 15,5% жителів країни.

Для розуміння: відповідно до загальноприйнятих критеріїв, т. зв. середній рівень демографічної старості починається з 14% осіб, які переступили 60-річний рубіж. З 16% (Китай вийде на цей показник найближчим часом) — починається «високий рівень», а з 18% — «дуже високий». До речі, на пенсію в КНР виходять відносно рано: чоловіки в 60, жінки в 50–55 (залежить від професії). Рятує від «пенсійного колапсу» те, що для сільських жителів пенсія не передбачена взагалі. Але і сільських жителів — вже менше половини від всіх китайців.

З одного боку, нічого несподіваного. Політика «одна сім’я — одна дитина» приносить плоди: від мальтузіанських кошмарів врятувала, але медаль повернулась також зворотним боком. Далі буде тільки гірше, попереджають демографи. Вже через 15 років кількість людей старше 60 років перевищить планку в 25% і продовжить збільшуватися аж до 2053 року (як мінімум). Адже справа не тільки в тому, що кількість дітей штучно обмежено, а й у тому, що на 100 китайських дівчат припадає 116 хлопців.

І тут виникає наступне питання соціально-економічного плану: як поводитиме себе «зайве» чоловіче населення країни? З ситуацією, коли кількість жінок перевищувала кількість чоловіків, людство стикалося постійно. А якщо навпаки? Чи будуть «зайві» чоловіки ефективними виробниками та споживачами? Відповідь зовсім не очевидна, та й сама по собі є темою для окремого дослідження.

Китайське керівництво, віддамо йому належне, глибину проблеми розуміє. У 2013 році було законодавчо дозволено завести другу дитину подружжю, один із яких свого часу був єдиною дитиною в своїй сім’ї. Але... таким правом скористався лише 1 млн. пар — удвічі менше очікуваного.

У загальному і цілому, «китайський тренд» з початку нинішнього року вийшов песимістичним: економіка сповільнюється, населення збільшується і старіє. Але і це ще не все.

ПЕРЕБУДОВА, ЗАСТІЙ АБО РЕПРЕСІЇ?

Не обійшлося і без чистої політики. 14 березня виповнилося два роки, як Сі Цзіньпін офіційно зайняв пост Голови КНР. В принципі, «головним китайцем» він виявився ще раніше — в листопаді 2012-го, ставши генсеком КПК — але від бажання та необхідності підвести певні підсумки перебування «товариша Сі» на чолі найбільш населеної країни планети нікуди не подітися.

А підсумки вийшли досить спірними. У березні цього року один із провідних синологів США (і світу) Девід Шамбо опублікував у Wall Street Journal статтю «Грядущий китайський крах», яка мала ефект вибуху бомби. Шамбо перераховує п’ять симптомів, які, на його думку, свідчать про вразливість політичного режиму в КНР і системні проблеми у КПК.

Перший — збільшується еміграція «нових китайців». Як з’ясували соціологи Шанхая, дві третини опитаних великих власників (доларових мільйонерів і мільярдерів) або вже перебували в процесі еміграції, або її планували. Найпоказовіший симптом: діти «червоних капіталістів» масово отримують освіту за кордоном і намагаються залишитися там. Паралельно з цим зростає «туризм породіль» у США (в т. ч. і нелегальний), адже, як відомо, дитина, що народилася на території Сполучених Штатів, має право отримати американське громадянство.

Другий — посилення політичних репресій після приходу до влади Сі Цзіньпіна. Шамбо вважає це ознакою нервозності керівництва КПК та його ідеологічної нестійкості (на боротьбу з якою і кинуто репресивний апарат). Третій симптом добре знайомий всім, хто застав часи пізнього радянського застою. Описати це можна як «наростаючу профанацію»: вірність офіційній ідеології ритуальна й абсолютно не щира.

Четвертий — корупція. Чим більше китайське партійне керівництво декларує нещадну боротьбу з цим злом, тим виразніше проявляється той факт, що корупція, відносини «патрон — клієнт» і непотизм пронизують все суспільство. Більш того, найбільш антикорупційна політика дуже вибіркова, і швидше є фактором внутрішньопартійної боротьби за владу.

П’ятий фактор — амбітний план економічних перетворень, представлений Сі Цзіньпіном, — загруз в бюрократичних пастках. Реформи вихолощуються, як тільки зачіпають інтереси партійних кланів (дуже знайома українцям картина).

Висновок Шамбо: ми спостерігаємо заключний етап існування китайського комунізму. КПК — друга за тривалістю перебування при владі партія (після північнокорейського аналога), але жодна партія не може правити вічно.

З американським політологом згоден і його російський колега Григорій Голосов: «Я вважаю демократизацію Китаю не тільки можливою, але й неминучою в осяжному майбутньому... На мою думку співвідношення витрат і вигод, які китайський правлячий клас отримає внаслідок зміни режиму, зараз оптимальне для того, щоб відмовитися від політичної монополії».

Щоправда, уявлення про те, яким буде новий режим, розходяться. Мова, наприклад, може йти про перехід до двопартійного режиму, за якого сама КПК і розділиться на «ліберальне» і «консервативне» крила.

Питання в тому, чи відбудеться це відносно мирним шляхом, і чи стане стимулом до економічного зростання (хоча в якийсь момент насторожені очікування та природний страх перед змінами можуть зіграти «в мінус»), або ж КНР зіткнеться з рецидивом подій на площі Тяньаньмень і, того гірше, радянським сценарієм.