Токіо - серце Японії (фото)

Міське самоврядування

Офіційно Токіо є не містом, а однією з префектур, точніше - столичним округом. Його територія, крім частини острова Хонсю, включає кілька дрібних островів на південь від нього, а також острови Ідзу і Огасавара. Коли кажуть «місто Токіо», зазвичай мають на увазі ті 23 спеціальних райони, що входять до столичного округу, а з 1889 по 1943 рік становили місто Токіо (як адміністративну одиницю). Зараз же кожен з цих районів - самостійне муніципальне утворення з власним мером і міською радою.

Його прирівняно за статусом до міста, з тією лише відмінністю, що певні його управлінські функції виконує Токійський столичний уряд. Окрім цих 23 районів, до складу Токіо входять ще 26 міст. У переважній більшості вони слугують спальними районами для людей, які працюють у центральному Токіо. Разом ці міста часто називають «Західним Токіо», оскільки вони розташовані на захід від центральних районів. Крім того, Токіо охоплює ще 5 передмість і 8 селищ. Усіма цими 62-ма адміністративними одиницями керує Токійський уряд, який очолює раз на 4 роки всенародно обраний губернатор. У роботі йому допомагають 124 члени міської Ради. Сесії міськради проводяться 4 рази на рік: у лютому, червні, вересні і грудні, тривають вони зазвичай по 30 днів. Між ними відбуваються ще й пленарні засідання, де обговорюють проекти документів перед винесенням на розгляд сесії. Місцева влада в Японії має велику самостійність, до її компетенції входить те, чим в інших країнах зазвичай займається центральна влада. Так, кожне окреме місто у складі Токіо повністю або частково відповідає практично за всі соціальні і комунальні служби, включаючи охорону здоров\'я, поліцію, пожежників, будівництво шляхів та ін. Також воно має право вводити різні податки.

 

Громадський транспорт

Метро і залізниця домінують над рештою всіх видів транспорту в Токіо. Міська мережа включає 121 лінію підземної і наземної залізниць, а також 13 ліній метро. Причому токійській владі належить тільки 4 лінії метро - всі решта керуються приватними компаніями. Підраховано - щодня залізницю як громадський транспорт використовують 20 млн японців.

Вартість проїзду в Токійському метро залежить від відстані і розпочинається від 120 ієн ($1,2) - вартість проїзду однієї станції. Далі ціна збільшується залежно від кількості станцій, які ви проїхали. А за пересадку на лінію, що належить іншій компанії, вам доведеться заплатити ще від $1,5 до $5.

Другий за популярністю транспорт у Токіо - велосипед. Автомобілі, мотоцикли і автобуси відіграють тут другорядну роль. Що стосується останніх, то в основному вони їздять на короткі відстані, буквально від станції до станції метро. У муніципальних автобусах плата за проїзд фіксована - 200 ієн ($2), а в приватних - залежить від відстані.

 

Мер Токіо Синтаро Ісихара

75-річний губернатор Токіо Синтаро Ісихара - один з найбільш претензійних і популістських політиків сучасної Японії. Будучи одним з найпопулярніших письменників своєї країни, він відомий своїми ультранаціоналістичними поглядами. Китайська преса називає його «японським Жириновським», який, як і Ісихара, теж є ліберал-демократом.

Синтаро Ісихара народився 30 вересня 1932 року у великому портовому місті Кобе. Вже в 23 роки він прославився на всю країну: ще будучи студентом, він написав своє дебютне оповідання «Сезон сонця», за яке отримав престижну літературну премію Акутагави, а телестудія Nikkatsu придбала право на його екранізацію. Розповідь була про японську молодь післявоєнної «нової хвилі», аморальних нероб, що спалювали своє життя, як і їхні американські однолітки, в п\'янках, оргіях під гаслом «Живи швидко, вмирай молодим!». На зйомки Ісихара взяв із собою свого молодшого брата Юдзіро, якому й дісталися всі прояви захвату глядачів. Книга і фільм, що з\'явився літом 1956 року, поклали початок формування в країні цілої генерації, що називала себе «сонячним плем\'ям» і сприйняла подібний стиль життя як ідеал для розваг. Японські студенти навіть стриглися «під Юдзіро» і «під Синтаро» і носили такий самий одяг, як і їхні кумири.

Після такого успіху Синтаро продовжував писати оповідання і п\'єси, створив музичний варіант «Острова скарбів», виступав як театральний режисер, очолював власну театральну компанію. Потім він розірвав зі сценічним мистецтвом, радикально змінивши спосіб життя. Перетнув на лижах Арктику і досяг на собачих упряжках Північного полюса; на власній яхті плавав океанами; перетнув Південну Америку на мотоциклі, а дорожні нотатки перетворив на бестселер. У 1967 році він несподівано кидає всі свої справи і вирушає до В\'єтнаму як військовий кореспондент від газети «Йоміурі» (Yomiuri Shimbun). Проте все одно всі ці роки Синтаро продовжував перебувати в тіні свого брата Юдзіро.

До світу політики Синтаро Ісихара ввійшов у 1965 році, коли Ліберально-демократична партія почала привертати до своїх лав яскравих особистостей з різних сфер життя. Він став членом ЛДП, зайнявши місце на її крайньому правому фланзі, і позиціонував себе як ультранаціоналіст. У 1968 році Синтаро було обрано до Палати радників японського парламенту. Під час передвиборної кампанії він, зустрічаючись із виборцями, не раз розпочинав свою промову зі слів: «Я - старший брат Юдзіро Ісихари».

П\'ять років потому його було обрано депутатом Палати представників. Він навіть спробував сформувати власну фракцію ЛДП, об\'єднавши націоналістичні сили, проте невдало. Плачевно скінчилася і спроба створення в рамках ЛДП антикомуністичної, ультранаціоналістичної групи «Сейранкай», 30 членів якої, у тому числі й Ісихара, підписувалися під маніфестом власною кров\'ю.

У 1975 році Синтаро вперше виставив свою кандидатуру на посаду мера Токіо і... програв. Утім, яскравість, неординарність Ісихари було помічено в керівництві партії. У кабінеті міністрів Нобору Такесити він отримав посаду Генерального директора Агентства з охорони довкілля, пізніше став міністром транспорту. (Такий «діапазон» спеціалізацій пояснюється тим, що в Японії міністерські посади мають суто політичне значення, а конкретними професійними справами у відомстві займаються заступники.)

Проте і в парламентських кулуарах, і в міністерському кабінеті Синтаро Ісихара вирізнявся нестриманістю, гостротою політичних формулювань, що вельми часто розходилися з генеральним курсом ЛДП. У 1989 році надбанням громадськості стала його книга «Японія, яка може сказати «ні», присвячена аналізу японсько-американських відносин. У ній Ісихара, звинувативши американців в «окупаційних методах», попередив Вашингтон, що Японія, досягши досить високого рівня розвитку, може обійтися без американських союзників, і пригрозив США можливістю постачання японських технологій Радянському Союзу. Ще до того, як рукопис потрапив до видавництва, співробітники посольства США переслали його до Вашингтона, переклали і поклали на стіл президента США. Вибухнув скандал.

Ісихара розумів, що такі радикальні погрози на адресу США на практиці нездійсненні, проте йому подобалося, коли натовпи слухачів аплодували його гострим зауваженням. Спектр його висловлювань не обмежився антиамериканськими випадами. Так, наприклад, він люто виправдовував експансію Японії на Азіатський континент у першій половині минулого століття, іменуючи її справедливою боротьбою проти білих колонізаторів. Китай він звинуватив у роздуванні істерії з приводу подій у Нанкіні в грудні 1937 року, де японська армія знищила 300 тисяч місцевих жителів. На особисту думку Ісихари, цю «сфабриковану» цифру було перебільшено на порядок. Також Ісихара наполегливо вимагає відмови від неядерної політики, відновлення в повному обсязі і статусі армії, ВМС і ВВС країни, що нині заборонено Конституцією. Погано він відгукувався і про іноземців, які проживають у Японії, - з підтекстом «понаїхали тут» він казав, що саме від них слід чекати збройних бунтів і грабунків. Також відомим став його вислів, коли в жовтні 2004 року він образив французьку мову. «Не дивно, що французьку дискваліфіковано як міжнародну мову - адже з її допомогою неможливо навіть рахувати», - заявив Ісихара, чим викликав хвилю обурення, що призвела навіть до кількох судових позовів. Проте найвідомішим став його вислів про жінок: «З боку жінок продовжувати жити після втрати репродуктивної здатності - не тільки марно, а й злочинно». (Сам Ісихара одружений і має чотирьох синів).

Популізм Ісихари імпонує значній частині населення. В усякому разі, в 1999 році це проявилося під час виборчої кампанії в столиці, коли його вперше обрали мером Токіо. Перед цим він залишив лави ЛДП і балотувався на цю посаду як незалежний кандидат. Його відкрито, в очі називають демагогом і популістом, проте в листопаді 2004 року виборці ще на 4 роки продовжили термін дії його мандата на управління японською столицею. А на початку квітня 2007 року Ісихара вже втретє з великою перевагою переміг своїх конкурентів на виборах.

Варто відзначити, що не всі його передвиборні обіцянки виконано. Так, наприклад, перед другими виборами він обіцяв відібрати в американців аеродром Екота - найбільшу в країні військово-повітряну базу, розташовану на захід від Токіо. Губернатор пояснював це необхідністю вирішити транспортні проблеми столиці, оскільки міжнародний токійський аеропорт Нарита розташований далеко і перевантажений. Але після благополучного для себе завершення виборчої кампанії він визнав, що багато його заяв мали провокаційний характер і призначалися для того, аби пожвавити громадські почуття в обивателів, що загрузнули в апатії, а тому сприймати такі обіцянки серйозно і чекати на їх втілення в життя не слід.

А ще на злість керівництву КНР він влаштував пишні прийоми в Токіо далай-ламі і президентові Тайваню, не звертаючи уваги на протести, що сипалися з Пекіна. Мер пообіцяв скоротити на третину міський бюджет і зменшити армію чиновників, приватизувати значну частину міського господарства. Хоча гральний бізнес в Японії перебуває під забороною, Ісихара бажав би відкрити в Токіо казино. На користь міської казни мер Ісихара обклав комерційні банки, що влаштувалися на столичній території, додатковим 3-відсотковим податком. Він обіцяє домогтися децентралізації влади в країні шляхом передачі її з рук токійського чиновництва в міські і сільські муніципалітети. І дещо Ісихарі вдалося. Заборона на проїзд дизельних вантажівок токійськими вулицями відчутно позначилася на чистоті повітря. Цьому ж сприяла вказівка мера про облаштування на дахах столичних будинків «зелених зон» - клумб, квітників, а розроблена ним на найближчі 15 років соціальна програма «Токіо-План 2000» обіцяє зробити це місто ще привабливішим для його жителів. Також Токіо став містом-кандидатом від Японії на проведення Олімпійських ігор 2016 року.

Цікаво, що Ісихара досі залишається вірним своєму літературному покликанню - 2 березня 2007 року на екрани Японії вийшов новий фільм за його сценарієм про війну і молодих камікадзе «Я за тебе помру».

А зовсім нещодавно він потрапив у незручну ситуацію: на початку березня 2008 року Ісихара був змушений просити у держави 40 млрд ієн ($388 млн) на викуп акцій збанкрутілого банку «Синдзінко Токіо» (Shinginko Tokyo), в створенні якого свого часу брав активну участь.